» » С таким же «успехом» украинцы могли выбрать президентом Медведчука
Все новости

С таким же «успехом» украинцы могли выбрать президентом Медведчука

Владимир Зеленский для многих до выборов был "темной лошадкой". Он никогда не участвовал в политике и не имел соответствующего опыта.
Команда Владимира Зеленского достаточно интенсивно начала переформатировать политическое пространство Украины после победы на выборах. На главные посты в государстве расставляются близкие к Владимиру Зеленскому люди, как из бизнеса, так и друзья детства. И следует учесть, что у нового президента Украины пока нет поддержки парламента. Что же будет в случае, если он получит большинство, рассуждала в своем блоге для издания «Высокий замок» Наталия Балюк. Мы приводим ее текст полностью и на языке оригинала.

Концентрація гидотних новин стає такою сильною, такою токсичною, що хочеться просто кудись заховатися і, як у дитинстві, накритися ковдрою і сказати: «Я у домику». Бо навколо якийсь армагеддон!

Напередодні президентських виборів я писала кілька відчайдушних статей, де передба­чала трагічні наслідки перемоги Зеленського для України. Поперед­жала, благала… Треба було бути зовсім слі­пим чи засліпленим, чи зазомбованим, аби не розуміти, які шалені ризики для країни, що воює, несе обрання на найвищу державну по­саду цього бездарного шоумена. Так-так, саме бездарного, бо єдине, що у нього добре вихо­дило, — це одноманітно кривлятися і корчити гримаси. Чим він, зре­штою, і продовжує за­йматися вже на посаді президента країни.

Я розуміла, що від люди­ни, яка не має зелено­го поняття у державному управлінні, і яка водночас тіс­но пов’язана з одіозним олігар­хом-хижаком Коломойським, ні­чого доброго чекати не варто. Реванш був неминучий. Як Зе­ленський не маскувався під час виборчої кампанії, уникаючи прямих відповідей на принципо­ві питання, сигнали, що надхо­дили від його оточення, не дава­ли шансів сподіватися на краще. Зрештою, реваншисти, на відмі­ну від Зеленського, не маску­валися, вони, сидячи на валіз­ках, нетерпляче чекали на його перемогу. Та й Зеленський аж ніяк не тягнув на проукраїнсько­го політика. Але я недооцінила масштаби трагедії! А особливо спринтерську швидкість, з якою відбуваються реванш і зрада! Тепер уже справжня зрада, а не висмоктана з пальця, яку так вміло розганяли серед наївних і довірливих українців напере­додні президентських виборів російські агенти впливу.

У перші дні президентства Зеленського я не могла до кінця зрозуміти: до влади прийшли несвідомі пройдисвіти чи ціл­ком свідомі вороги? Або ж має­мо такий собі гібридний варіант, коли некомпетентністю, недо­лугістю новообраного глави держави користається ворог? Останні події та дії представни­ків новообраної влади — від іс­терик Зеленського до відверто проросійських заяв його най­ближчого оточення — остаточ­но розвіюють щонайменші сум­ніви. Як писав Станіслав Єжи Лєц: негарно підозрювати, коли абсолютно впевнений.

Перший справжній шок ви­кликала ідея керівника тоді ще адміністрації, а тепер вже офісу президента, Андрія Богдана про референдум щодо мирних пе­реговорів з Росією. Зрозуміло, «миритися» Росія готова лише на її умовах. Ще з часів агре­сії щодо Грузії це називається «примушуванням до миру». Та якщо речі називати своїми іме­нами, то це — капітуляція. Це був перший пробний камінчик но­вої влади щодо здачі інтересів України, підготовка ґрунту для капітуляції. З таким самим «успі­хом» українці могли б обрати президентом Медведчука. Точ­ніше, з такими самими наслід­ками. Подальший розвиток по­дій лише підтверджує цю тезу.

Прес-секретар Зелен­ського Юлія Мендель ні сіло ні впало заявила, що українські військові «підда­ються на провокації і стріля­ють по житлових будинках, шко­лах і дитячих садках». Ця заява один в один повторила мантри кремлівської пропаганди. Ро­сійські ЗМІ вмить відреагува­ли на цей «точний пас». «Прес-секретар Зеленського визнала, що Збройні сили України вбива­ють жителів Донбасу», — новина з таким кричущим заголовком з’явилася на всіх російських сайтах. А ось реакції шефа пані Мендель не було. Жодної! Пре­зидент-державник мав би її негайно звільнити та спрос­тувати антидержавне вислов­лювання свого речника. Нато­мість з’явились його заяви, які, по суті, виправдовували оку­панта. Як тільки він дав вказів­ку «перестати стріляти», одра­зу ж отримав «отвєтку»: коли у Мінську озвучувались його ми­ролюбні ініціативи, ворог поси­лив обстріли, в результаті яких загинули наші бійці. Зеленський тоді прокоментував, що Росія, мовляв, втратила контроль над бойовиками. Кілька днів тому, в результаті обстрілу санітар­ного автомобіля, Україна знову зазнала людських втрат. І зно­ву в реакції Зеленського жод­ного згадування про агресора, натомість заклик до міжнарод­них партнерів, аби вони відреа­гували. Вони «відреагували» за кілька днів до того, повернув­ши Росію в ПАРЄ без виконан­ня будь-яких умов. Після того рішення Зеленський лише без­порадно розводив руками та ки­вав на «папєрєдніков», мовляв, це рішення було прийнято ще за президентства Порошенка, просто його не афішували.

Сказав, що знав про це рі­шення ще під час зустрічі з Макроном і Меркель, але чо­мусь тоді не повідомив про це українське суспільство. Зго­дом стало зрозуміло, чому. Бо йому начебто пообіцяли, що натомість, як бартер, Ро­сія звільнить українських мо­ряків. Зеленському під парла­ментські вибори дуже хотілося продемонструвати українцям приклад успіху — тріумфаль­но повернути наших моря­ків. Справді, Росія готова була звільнити заручників, але не згідно з рішенням Міжнарод­ного суду ООН, а на своїх ци­нічних умовах: як кримінальних злочинців для відбування пока­рання в Україні. Спецпредстав­ник США Курт Волкер назвав цю пропозицію Росії для України пасткою. По суті, моряків мали би звільнити ціною зради. Укра­їна мала би визнати їх винними, відтак Росія руками української влади себе відмила б, пере­клавши відповідальність за злочин на жертву злочину. Цю спецоперацію Кремля зірвав міністр закордонних справ Пав­ло Клімкін, врятувавши Україну від ганьби. Він, очевидно, сві­домо не узгодив з президен­том ноту Росії на її непристойну пропозицію, оскільки розумів, що Зеленський може не пого­дитись на адекватну відповідь Росії. За це міністр отримав пу­блічне шмагання від президен­та (так би Мендель шмагав за її скандальні заяви).

Тим часом як сніжна ла­вина нагромаджувались новини про щораз скан­дальніші кадрові призначення Зеленського. Після першої хви­лі, коли посади отримали його друзі і партнери, так чи інакше пов’язані з «95 Кварталом», у хід пішли одіозні кадри часів Януко­вича. Причому найбільше таких, м’яко кажучи, сумнівних осіб чо­мусь призначають саме в СБУ… Паралельно йде повзучий ідео­логічний відкат: атака на мову, посилення інформаційної оку­пації (до телеканалів News one та 112-го Медведчук докупив ZIK та «Інтер»). Водночас через продажні суди реваншисти на­магаються знівелювати деко­мунізацію, повертаючи радян­ські назви вулиць і проспектів. Cкасування через Окружний суд Києва рішення про пере­йменування саме Московсько­го проспекту на проспект Бан­дери — як лакмусовий папірець реваншу, як виклик, як провока­ція. І увесь цей жах відбуваєть­ся на тлі виборчої кампанії, де на поверхню спливають настільки одіозні та гидотні персонажі, що виникає стійке відчуття дежавю.

Ну і вишенька на торті (ду­маю, не остання) — ідея того ж Богдана повернути російську мову як регіональну, тобто, по суті, реанімувати скандальний закон Ківалова-Колесніченка. Знову як механізм пропонує ре­ферендум. Це вже не черговий пробний камінчик, а ціла каме­нюка, яку він закидає суспіль­ству.

Чомусь мені весь час при­виджується за спиною Богдана тінь Медведчука? Може, тому, що керівник офісу президен­та Зеленського весь час нама­гається проштовхнути крем­лівський сценарій? Бо якщо зібрати докупи усі висловлю­вання представників цієї вла­ди, то складається враження, що вони тією чи іншою мірою, але системно і методично, пра­цюють на Росію.
В українців залишаєть­ся єдиний шанс цей проро­сійський реванш зупинити чи принаймні пригальмувати — це вибори до Верховної Ради 21 липня. Пожартували, поекспе­риментували, і досить! Які ще потрібні докази виборцям Зе­ленського, що їхній кандидат якщо сам не агент Кремля, то принаймні маріонетка в руках проросійських реваншистів. Адже президент не дає жодно­го сигналу суспільству, що ре­ванш неприйнятний.

Зверніть увагу, що нара­зі Зеленський не має біль­шості у парламенті. Мож­на собі уявити, що буде, коли він її отримає. Якщо виборці не ви­конають «роботу над помилка­ми», незабаром під черговим «благим наміром» миру чи уник­нення жертв отримаємо повну капітуляцію і, як наслідок, — де­монтаж держави. Якщо хтось думає, що черговий Майдан пе­реламає ситуацію, то розчарую цих наївних романтиків. Росія тільки на це і чекає. Цього разу вже буде готова у всеозброєн­ні до такого розвитку подій. Ба більше! Мені здається, що рука­ми реваншистів Кремль усіляко провокує внутрішнє збурення. Рішення судів про повернення радянських назв вулицям — лан­ка саме цього сценарію. Путіну треба наочно довести світу, що Україна не є самодостатньою, стабільною державою, що її розривають внутрішні протиріч­чя — тому йому так важливо весь час підживлювати ідеологічні конфлікти, у тому числі і мовний. Чергову революцію Росія по­дасть світові на блюдечку як до­каз громадянської війни. Мов­ляв, бачите, ми ж вам п’ять років доводили, що «нас там нет», а на сході України звичайний грома­дянський конфлікт, спровокова­ний мовною політикою майда­нівської влади. Мовляв, дайте Донбасу автономію, в тому чис­лі мовну, і все буде о’кей. Остан­ні мовні ініціативи Богдана цю кремлівську політику і транслю­ють. Допустити такого розвитку подій ми не маємо права. Зла­мати сценарій Путіна ще можна цивілізованим шляхом — через парламентські вибори!
Якщо реваншисти отрима­ють більшість чи, не дай Боже, конституційну більшість, ці ви­бори можуть стати останніми…

«Україна нова» приводила предложение Медведчука Зеленскому начать "дружить с РФ". Также мы печатали комментарий Медведчука про связь Путина и оккупации Донбасса.
Если вы заметили ошибку в тексте, выделите его и нажимите Ctrl+Enter

Лучшее за неделю